Валерій Стіканов про КПІ та особисте
- Дата та місце народження: 23.09.1947, м. Потсдам, Німеччина.
- Освіта: Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»; факультет радіоелектроніки.
- Спеціальність: Діелектрики та напівпровідники.
- Науковий ступінь: кандидат технічних наук.
Додатковий вимір…
Наскільки нам відомо, ви народилися в Потсдамі, у Німеччині. Як довго там жили й що звідти найбільше закарбувалося в пам’яті?
Звідти нічого не запам'яталося, на жаль. Це було місце служби батька після війни, що був офіцером, танкістом, фронтовиком. Наша родина переїхала через рік після мого народження. Їздили по всьому Радянському Союзу, і мої спогади починаються з Камчатки. Це цікавий край: природа недоторкана, сопки (прим. ред. пагорби), паратумки — місце, де можна купатися в гарячих джерелах цілий рік, коротке літо, замети метрові, двометрові на травневі свята. І там, власне, пішов до звичайної початкової школи. Умови були, може, дивні на сьогоднішній день. В одному приміщенні одночасно вчилися декілька класів: перший, другий та третій. Коли писали диктанти, то плутали, хто кого питає.
Там уперше став на лижі, малечею сів за кермо автомобіля. Військового, звичайно. Через службу батька часто змінював школу, за рік — 4-5. І навіть доводилося вчитися в потязі.
Чи ви про щось мріяли в дитинстві?
Так, мрій було багато. Я хотів бути військовим, як батько, і готувався вступити до вишу військових пілотів у Чернігові. Але так сталося, що потрапив до КПІ. Мрію «підкорити» небо здійснив уже в доро слому віці тут, в Україні. Ще до війни була можливість літати на невеликих А-22 в Наливайківці недалеко від Києва. Мрії збуваються. Хоча професія військового льотчика й має свої переваги, наприклад, безкоштовно керувати літаком, захоплення технікою перетягнуло в КПІ.
У вас було якесь улюблене свято в дитинстві?
Дні народження, звичайно. Особливих свят не було, було суцільне навчання.
Коли з'явилося бажання вивчати щось близьке до техніки, електроніки, схемотехніки тощо?
Звичайно, хотілося щось робити руками. Дивовижне враження на все життя справив перший зібраний мною електромотор із консервної банки, особливо момент, коли він закрутився. Це був малопотужний прилад на батарейках. Для нього не потрібно щось надзвичайне. А друге — детекторний радіоприймач. З різних кімнат я слухав його писк. Хоча він і не потужна музична система, проте викликав захват. До того ж батько наполягав, щоб у мене були механічні конструктори. І, мабуть, саме так, крок за кроком, мене затягнули математика, фізика й точні науки.
Ви згадували, що вперше стали на лижі саме на Камчатці. А чи лишились у вас ще якісь захоплення з дитинства?
Спочатку в дитинстві були прості лижі. Але заважали проблеми зі спорядженням. Тоді ми ще не мали таких можливостей, як сьогодні.
Потім перейшов на гірські лижі. Це третій вимір, подібне до керування на літаку. Ти рухаєшся за двома координатами й ще по вертикалі. Третя координата — додаткова свобода.
«Не шкодую. Цікаво»
Чи були ви старанним та доброчесним студентом?
Ви ставите тяжкі запитання, на які треба відповісти відверто. Коротка відповідь — так. Вибір КПІ був не випадковим. Я прийшов на факультет радіоелектроніки, катедру мікроелектроніки, тоді діелектриків і напівпровідників. Не шкодую , було цікаво. Іноді був відмінником. Так вийшло, що закінчив із відзнакою й школу, й інститут. Не тому, що дуже намагався, а через можливості навчання. Програма була дещо іншою. Ми працювали зі зваркою, молотом, паяли. Це забезпечувало ширшу інженерну підготовку, було на користь і надавало впевненості.
Ви ніколи не списували, на ніякі перездачі не потрапляли?
Як я можу сказати інакше? Але дійсно, такого не було. Проте не тому, що це погано, а через те, що не було потреби. Коли ти дізнаєшся щось цікаве — є бажання запам'ятати. Якщо людина чимось захоплюється, наприклад, футболом, то пам'ятає голи, матчі, хоча ніхто її не змушує.
Чи був викладач, яким ви захоплювалися?
Мені таланило на викладачів. Після останнього місця служби батька ми зупинилися на Одещині, таке невеличке містечко, Балта, де була середня школа №3 з дуже цікавим складом вчителів. Перш за все, математикиня Ріта Петрівна Чайчук. Вона вела уроки дуже цікаво. Також фізичка Колеснікова Клавдія Іванівна. Вони не читали моралі. Нам просто давали сторінку підручника, ми приходили на урок і на занятті розв’язували задачі. Не повторювали, а вирішували! Це давало бажаний результат. А в інституті, КПІ, я дуже вдячний Юрію Михайловичу Поплавко, Олександру Васильовичу Борисову — викладачам, які вчили професії та не тільки.
Які яскраві спогади, пам’ятні моменти, асоціації маєте зі студентських років, окрім навчання?
У часи мого навчання була цікава течія — будівельні загони, яка сьогодні, на жаль, уже не підтримується. Уперше доєднався до цього в Польщі, там будували на умовах безвалютного обміну. Але найцікавішим досвідом став додатковий літній семестр, проведений у Тюмені. Мені двічі довелося бути на Самотлорі, де й досі видобувають нафту та газ. Перше враження було не найкращим: від натовпу комарів з'явилося бажання заліз ти знову в літак і полетіти звідти. Але жага дійти до кінця перемогла.
А з дорослого життя?
Пощастило побувати на Чегеті (прим. ред. Гора Кавказу висотою 3650 м) та покататися там влітку на гірських лижах. Іноді хочеться зробити щось таке, що точно закарбується в пам'яті: пройтися галявиною рододендронів з неповторним пекучим запахом, опісля — піднятися голому по пояс з підніжжя, де близько 40 градусів спеки, й там, вгорі, вдягти все, що є, клянучи своє безглуздя. Адже погода зверху зовсім інша.
Якби ви могли повернутись у свої студентські роки, чи є щось, що б ви хотіли змінити? Чи все сталося так, як і мало бути?
Знову важкі запитання. Тоді, у студентськи роки, мікроелектроніка ставала на ноги, і ми відчували, що потрапили в те місце, де потрібні. У студентів, що вивчали напівпровідники, була підвищена стипендія. І треба було виправдовувати це наполегливим навчанням. Я й зараз можу згадати, як робили перші інтегральні схеми на катедрі, та порівняти із сьогоденням — це все досвід. Досягнення галузі вражають. Не буду кривити душею — нічого не змінював би: ні факультет, ні фах. Усе залишив би так само…
Виробництво — випробування на міцність
Робота на виробництві була першою для вас?
Так. Можна навіть сказати — єдиною. Усе інше було продовженням. Я не вважаю, що погано міняти роботу, але велику удачу має той, хто постійно займається справою, яка йому подобається. Мені пощастило займатися тим, чому мене навчили. Я починав технологом на заводі напівпровідникових приладів, що розташований на Нивках у Києві. Робота привчала до відповідальності: ти маєш приймати рішення вчасно, не відкладаючи на потім, адже на тебе розраховують. На заводі займав різні посади: від інженера до начальника цеху. У дослідному інституті — від ведучого інженера до начальника лабораторії.
Поруч працювали дуже талановиті фахівці: Борис Артищук, Валерій Селезньов, Володя Турик, Юра Юхименко, Коля Груданов. Безумовними авторитетами були й залишаються головний інженер Іван Григорович Кізєма, мій перший начальник цеху Анатолій Федорович Ляшенко та Володимир Михайлович Барковський, які не просто казали «роби добре», а прикладом вчили, як потрібно діяти. Особливий вплив відчув від головного конструктора Володимира Павловича Сидоренка, мого наукового керівника Костянтина Михайловича Кролівця. Цей список можна продовжити. Мікроелектроніку робили дуже талановиті небайдужі люди. Мені пощастило спілкуватися з ними. Виробництво, промисловість — це школа на все життя, випробування на міцність.
Чи пам’ятаєте якісь кумедні ситуації, які вас вразили, пов’язані з викладанням?
Було кумедно, коли студент намагався списати, а я робив вигляд, що не помічаю. Ще раз скажу, що це не великий гріх, просто людині не поталанило займатися тим, чим подобається.
З ким із викладачів ви маєте дружні стосунки?
У мене з усіма на катедрі дружні стосунки, хоча це не означає відсутність різних поглядів. З Артюховим Віталієм Григоровичем я познайомився ще на виробництві, коли він приїжджав до нас на захист дипломних робіт. Кисельов Геннадій Дмитрович завжди може знайти оптимальне рішення, Романов Валерій Володимирович — взірець відповідальності, Харченко Костянтин Васильович був моїм студентом, зараз викладає. Мені цікаво спостерігати за його зростанням та обмінюватися думками про життя-буття. Робота колег, їхній внесок в освіту викликає велику повагу. Взірцем, безумовно, є Петренко Анатолій Іванович: його енергія та кругозір завжди були й будуть прикладом для мене. Зокрема, саме він запросив на катедру, коли виробництво зупинилося. На мою думку, він заслуговує на значно більшу кількість відзнак, ніж отримав.
Як ви вважаєте, чому останнім часом молодь менше вибирає викладання як свою професійну діяльність?
Думаю, тому що в молоді відсутній певний фаховий досвід, який є ознакою відповідальності. Я читав різні курси, і не вчив у класичному розумінні цього слова, а намагався передавати власні вміння. Для молодої людини головним викликом є відсутність достатніх навичок. Думаю, ситуація скоро зміниться на краще.
Скажіть, за власними спостереженнями, як до вашого предмета ставляться студенти? Наскільки доброчесно?
По-різному. Намагаюся переконувати. Іноді доводиться примушувати. З віком змінюється ставлення до молоді: усім викладачам хочеться, щоб ви були кращими, бо маєте багато можливостей, про які в наші студентські роки не можна було навіть мріяти. Те, що зберігалося тільки на полицях бібліотек і вимагало значних часових витрат для пошуку, сьогодні швидко знаходиться в Google або за допомогою чату GPT. На жаль, нові технології на перших кроках не спонукають формуванню фахових і вольових здібностей, але «допомагають» формально складати іспити. Тож мені відомі колеги, які вводять обмеження на використання таких технологій. З власного досвіду: коли я з найкращих побажань подарував маленькій доньці калькулятор, вона начисто забула таблицю множення. Прикро.
Чого, на ваш погляд, не вистачає сучасним студентам?
Якщо коротко — відповідальності. Життя побудовано так, що перший отримує практично все. Це спонукає до вміння сконцентруватися й виконувати завдання вчасно. Удається не всім.
Чи були студенти, які вам запам'яталися з хорошого боку?
Їх багато, й дуже талановитих, наприклад, Соломко Валентин: він зараз працює в Німеччині, займається передовими технологіями. Громовий Саша, який розв’язував задачі, що ставили в скрутне становище фахівців. Я кажу це, спираючись на думку спеціалістів із широким досвідом, Діма Свінцов — зараз у Національній гвардії, Олена Бритова. Цей перелік я міг би продовжувати.
Як ви ставитеся до дистанційного навчання?
Негативно. Але я не бачу великих проблем, бо в ньому є й певні переваги: заощадження часу. Як цим скористатися, залежить від людини. Наразі Zoom або інші платформи — це єдина можливість отримати правдиве уявлення про студента. Часто відповіді вражають своєю несподіваністю та фаховою зрілістю. Завжди діалог «наживо» викладача зі студентом працює в обидві сторони. Ви вчите нас. Ми — вас. Спілкування необхідне.
Про батьків і дітей
Хочемо дізнатися, ким були ваші батьки. Ви казали, що батько був військовим, а мама?
Мама — викладач. Коли вона вийшла заміж за батька, стала домогосподаркою. Мене дивує, коли кажуть, що якщо жінка працює вдома, то нічим не займається. Вона робила багато чого для батька та мене. Між іншим, перші навички керування автомобілем давала мені мати. Я дуже їй вдячний. З часом фах викладача вона втратила, бо військове містечко — це замкнуте середовище, де, як правило, немає роботи. Моя мама дуже талановита людина: не маючи музичної освіти, грала на інструментах, розмовляла німецькою. Мені пощастило: батьки багато чого вклали в мене. Мабуть, усі повинні бути вдячні своїм. Вони за замовчуванням вкладають у нас найкраще.
А схильність до точних наук у вас від батьків?
Я не знаю. За життя я бачив багато прикладів, коли в одній сім'ї діти з різним фахом. Мабуть, це випадковість. Я думаю, що кожній людині притаманна властивість вирішувати інженерні та, у певному розумінні, наукові задачі, і це можна розвинути.
Розкажіть про ваше перше кохання.
Це інститутське й дуже особисте. Удача — зустріти щиру людину, яка залишить певний відбиток і задасть рівень відносин. Я пам'ятаю ім'я цієї дівчини, прізвище. Це було, але, на жаль, не сталося.
А як ви познайомилися з дружиною?
На вулиці. У трамваї. Дуже банально.
Це було кохання з першого погляду?
Так, мабуть, так.
Чи працює вона у сфері, схожій до вашої?
Ні. Не технар.
Ваша донька в дитинстві чи старшому віці цікавилася технікою або електронікою?
Донька теж не технар. Вона юрист, кандидат юридичних наук. Сама вибирала, закінчила університет Шевченка. На жаль, я завжди був зайнятий роботою, виробництвом тощо. Мало часу приділяв їй, через що мені прикро. Жорстока річ: коли справа захоплює, це відображається на твоїх близьких, і не найкращим чином.
Про важливе
Яке ваше життєве кредо, якщо воно існує?
Дуже пафосно. Звичайно, є. Не хотів би казати, бо це приватно.
З яким персонажем ви себе асоціюєте?
Із собою.
JK-триггер чи D-триггер?
JK.
Три речі, які показують серйозне ставлення студента до навчання? Наприклад, whiteboard на усному опитуванні.
Ні, не три речі. Я думаю, є одна річ. Живе спілкування. Прямий діалог.
За якими технологіями майбутнє?
За квантовими.
Офлайн навчання чи дистанційне?
Звичайно, офлайн.
Викладати чи вчитися?
І викладати, і вчитися.
Sprechen sie Deutch?
No.
*Чи п'єте ви томатний сік?
П’ю.
Яка ваша улюблена марка машини?
Peugeot.
Скільки коштує любов?
Справжня — безцінна.
Чи можете ви опис ати себе та свій характер однією фразою?
Мабуть, ні.
Назвіть ваші найкращу й найгіршу риси характеру?
Найгірша — те, що не вмію прощати, а краща, на мій погляд, — відповідальність.
Наш попередній гість сказав, що хотів би, аби на його могильній плиті було написано: «Принаймні, я намагався». Можливо, у вас є схожі думки?
Ні, таких думок немає. Про могилу ще не думаю.
Яка у вас модель навушників?
Зараз подивлюся. Модель не пам'ятаю. Sennheiser.
Чи є у вас улюблений анекдот?
Зараз не буду згадувати. Багато анекдотів є, особливо сьогодні.
Від тундри до недосяжного, або не хлібом єдиним
У яких країнах ви побували?
На жаль, у небагатьох. Німеччина, Швейцарія, Польща, Австрія. Шкодую, що не побував у Штатах.
Ми чули від ваших студентів такий вираз: «чукча в тундрі». Не могли б ви детальніше описати, що саме означає цей афоризм?
Це не афоризм, а анекдот. Я не хотів би, щоб це виглядало, як образа. Він означає, що людина не аналізує обставини, а говорить те, що бачить. Просто існує, як транслятор: увійшло й вийшло. Ми повинні обробляти інформацію та накладати власний відбиток. Фраза — приклад пасивного ставлення до оточення. Я сподіваюся, що ті, хто мене чують, розуміють правильно й не сприймають як зневагу до національності.
Які книга та фільм справили на вас найбільше враження?
Мені подобається Ільф і Петров: «Золоте теля», «12 стільців». З віршів — Кіплінг, особливо присвячений сину — «If». Це те, що я згадую найбільше. Вірш — стислий, раціональний у певному сенсі цього слова витвір. Його постійне повторення накладає відбиток на поведінку людини, хід думок. Фільм — «Серенада Сонячної долини».
Можливо, колись самі писали вірші?
Ні, не писав... І не пишу.
Яку музику ви зараз слухаєте, який ваш улюблений жанр?
Я не меломан, але із задоволенням ходжу в о перний театр. На жаль, рідко. Заважає навчальний процес. Музика резонує з настроєм. Подобаються Бон Джові, Глен Міллер, Шостакович. Є певний стан, у якому треба розділити, виплеснути емоції, знайти відклик, не навантажуючи оточення. Окрема мова про балет, як щось недосяжне. Мене завжди захоплює те, що я не вмію… І вже ніколи не зможу. Приємно бачити людей, які великою працею досягли висот, навіть всупереч природним здібностям — приклад усім скептикам. Деякі спектаклі мали довготривалий вплив, і не тільки емоційний: «Людина зі сторони», «Варшавська мелодія».
Як ви вважаєте, чи пізно колись людині змінювати галузь? Наприклад, людина відучилась у кулінарному технікумі й після цього вирішила піти в ІТ.
Я розумію людей, які намагаються піти із початкової сфери діяльності. У будь-який час. Обставини бувають різні. Але в певному розумінні це — невдача: вони витратили час, за який могли заглибитися й зробити більше.
Які ви знаєте хороші, сол ідні альтернативи Cadence як середовищу розробки?
Cadence — не єдиний. Існує багато середовищ, такі як Mentor Graphics, але на Cadence роблять багато того, що кожен із нас носить у кишені. Між іншим, там працювали й випускники нашої катедри, наприклад, Лопаненко Ігор. Це взірець дуже вдалої системи, яку варто опанувати, щоб скоротити шлях від навчання до виробництва, бути готовим працювати з фахівцями, які роблять практичні речі та наукові дослідження.
Порадьте студентам, які не цікавляться виставами, оперу чи балет.
Точно можу порадити «Дон Кіхот».