Селидове: точка на мапі
Селидове — місто в Донецькій області, розташоване на березі річки Солона, за 40 км на захід від обласного центру та за 20 км від Покровська, що нині є одним із найактивніших напрямків фронту. Раніше тут проживало орієнтовно 20 тисяч людей. Станом на зараз ситуація в Покровському районі суттєво погіршилася. Російська армія просунулася біля довколишніх населених пунктів: Маринівки та Українську. Містечко вже тривалий час штурмують загарбники. Наступальні дії ведуться одночасно з кількох боків, однак українські військові тримають оборону.
Прим. ред.: Станом на 29 жовтня 2024 року в місті та на околицях ведуться тяжкі бої, більша його частина окупована, фіксуються розстріли цивільного населення окупантами. Станом на 30 жовтня 2024 року Селидове та села поблизу повністю окуповано.
Деяка інформація, наведена в статті, може бути застарілою. Будь ласка, звертайте увагу на дати в джерелах і використовуйте альтернативні новинні ресурси.
Колись давно…
У 1770-1773 роках козаки, які прямували із Запоріжжя на Кубань, заснували поселення. За легендою, при переправі через річку Солону в них зламався віз, тож вони були змушені залишитися на ночівлю. Назва містечка походить від прізвиська отамана — Селид. Частина козаків залишилася й почала вести на цьому місці осілий спосіб життя, займатися господарством.
Протягом подальших років після заснування воно активно заселялося. Із середини 19 століття на довколишніх територіях розвинувся видобуток кам’яного вугілля, особливий поштовх він отримав після спорудження залізниці поблизу у 1880-х роках. Більшість шахт у долині річки Солоної були кустарними, і їх залишки досі збереглися біля містечка.
Події 1914-1921 років спричиняли зміни влади та настроїв у регіоні, але, зрештою, тут закріпився більшовизм, і розпочалася колективізація. Під час Другої світової в місті було зруйновано багато об’єктів, у тому числі лікарню. Статус міста та нову назву «Селидове» (До того – село Селидівка) отримало в 1956 році. Зрештою, воно стало типовим шахтарським містечком.
Лінія фронту 2014-2022 років знаходил ася відносно далеко, однак бойові дії позначилися проблемами з водо- та електропостачанням. У період замороження конфлікту, перед лютим 2022 року, місто активно покращувалося: розбудовувалася школа та розвивалася лікарня, було відкрито басейн, стадіон.
Після початку повномасштабного вторгнення Селидове зазнало жахливих руйнувань. Нині околицями міста проходить лінія фронту. Нещодавно російські військові скинули дві керовані авіабомби, унаслідок атаки щонайменше п’ять людей загинули й вісім були поранені. Пошкодження отримали близько 15 приватних будинків. За останні два роки було зруйновано сотні житлових споруд, підприємств та об’єктів критичної інфраструктури міста, пошкоджено більшість навчальних закладів. Зважаючи на це, значна частина населення евакуювалася. Зокрема, покинути рідний дім довелося нашій студентці другого курсу, Саші.
Історія однієї дівчини
Розкажи трохи про себе, з чим тебе їдять?
Я Саша, мені 18. Народилась у Донецьку, але зростала та жила до 16 років у невеличкому містечку за 40 км від обласного центру — Селидовому. Наразі проживаю в Києві, де й навчаюсь.
При згадці рідного міста що перше спадає на думку?
І хороше, і погане. Усе разом. Складно розділити теплі спогади й новини про руйнування знайомих куточків населеного пункту. Але, певно, у першу чергу на думку спадають мама, моя кімната, останні шкільні роки, прогулянки містом, прикрашена площа на свята й те, як усе колись було цілим… Зазвичай певні моменти з минулого згадуються, коли бачу дописи про черговий обстріл. Тоді ж позитив у цих спогадах і замінюється сумом.
Які місця в Селидовому вважаєш особливими?
Особливі для мене ті місця, з якими пов'язано найбільше спогадів: наша квартира, школа, музична школа, затишні дворики мого району, парк і так далі... Адже це все асоціюється як із дитинством, так і з підлітковим віком. Там я гуляла з батьками після дитсадку, з друзями після школи, бігала між навчальними закладами через незручний розклад, знаходила котів у кущах і несла додому, каталася на санчатах під час зимових канікул... Містечко невелике, тож у пам'яті зберігаються моменти майже з кожного куточка Селидового.
Про які ще місця хотіла б розповісти?
Мар’їнка. Раніше це було зелене, спокійне передмістя Донецька. Одні з моїх найяскравіших дитячих спогадів пов’язані з хатою прабабусі там. У Мар’їнці мене вчили таблиці множення, кататися на роликах, збирати малину та аґрус. Тут востаннє збиралася ледь не вся родина, і, поки дорослі поралися на городі, я гралась із собакою. Після 2014 ці території перетворилися на зону бойових дій, тож навідувалися ми з батьками туди вкрай рідко. А під час повномасштабного вторгнення Мар’їнка стала містом-привидом, де майже все зруйновано до фундаменту, і немає жодної живої душі.
Чому з рідного Селидового ти так і не знайшла заміну / альтернативу в Києві?
Дому. Коли заходжу до житла, немає відчуття чогось рідного, знайомого.
Якою була твоя реакція на початок бойових дій у 2014, 2022 роках, нині? Як знайомі та родичі реагували?
У 2014 мені було 7-8 років, тож на моє сприйняття здебільшого впливали батьки. А вони, своєю чергою, зробили так, аби я не відчувала приходу війни до нашого дому. До 2022 я не чула жодного вибуху, адже моє місто знаходилося не дуже близько до небезпечних територій. До того ж під час найзапекліших боїв на Донеччині батьки відвозили мене до родичів у Запорізькій області. Для мене це просто була цікава зміна обставин та певна пригода. 24 лютого 2022 я прокинулась о 6 ранку, аби підготуватися до контрольної з історії. А коли мені сказали, що почалося повномасштабне вторгнення, то не повірила в серйозність, не вірила що нас якось це зачепить, тож просто продовжила збиратися до школи. Наступні дні постійно перевіряла новинні ресурси, адже не могла усвідомити, що все так погано, що це насправді відбувається.
Розкажи, як ти покинула дім, і як складається твоє життя після цього.
Із Селидового я поїхала 26 серпня 2022 року, більше я вдома не була. Дізналася про від’їзд десь за тиждень. Прямувала до родичів я самостійно. Останні дні в місті провела, збираючи всі речі, гуляючи з друзями. Також встигла востаннє навідатися до школи. Тоді там було відносно спокійно. Останні два роки живу сама в орендованому житлі. Можу сказати, що в 16 років я не була готова до таких кардинальних змін. Але мене відправляли в безпечніше місце.
Що допомагає тобі впоратися з поточними подіями?
Відчуття, що додому я більше не повернуся, було вже за пів року до того, як росіяни підійшли до міста. Можливо, на моє ставлення впливає час, який я провела вдалині звідти, а, може, це друзі з дому, з якими можна це все обговорити. Головне — вміти відволікатись і не акцентувати свою увагу повністю на поганих новинах, адже вони просто з’їдають твоє життя та бажання робити хоч щось. Ситуація з моральним станом значно покращилась, коли я вступила до вишу, адже в моєму житті з’явилося багато нових знайомств, довелося приділяти багато часу навчанню.
Як загалом йдуть справи з навчанням? Роботою в СР?
Непогано. Бувають складнощі, проте мені це цікаво, тож я не проти докладати зусиль для розв'язання проблем, що виникають. Робота в Студраді відволікає й від навантаження під час навчання, і від негативу загалом.
Чи думала ти про повернення до рідного міста після закінчення бойових дій?
Я не впевнена, що хотіла б бачили рідне місто зруйнованим. З одного боку, є сильне бажання побути вдома, з іншого, думаю, що це мене тільки розчарує. Нехай у моїх спогадах Селидове буде таким самим, як і до війни.
Що б хотіла сказати ч итачам наостанок?
Не варто все пропускати через себе: старайтеся відволікатися від поганих новин та жити далі. І водночас не забувайте, чого вартує спокій у буденному житті. Кожен топонім цієї війни — чийсь дім.
Нагадуємо, що будь-хто може долучитися до допомоги Україні у війні:
- За цим посиланням ви маєте змогу задонатити фонду «Повернись живим» на потреби армії.
- Тут можна закинути певну суму благодійникам, що піклуються про евакуйованих із небе зпечних територій тварин.