Розсудливий і виважений Олександр Безносик
Безносик Олександр Юрійович
Дата та місце народження: 15.12.1973, м. Київ.
Освіта: Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»; факультет електронної техніки (зараз – факультет електроніки);
Cпеціальність: Комп’ютерні системи проектування.
Передбачення розпаду СРСР та інші теплі дитячі спогади юного Олександра Юрійовича
Можете розказати, які у Вас були захоплення в дитинстві?
Мої захоплення, я б сказав, залишилися з дитинства й дотепер. Саме як хобі, наприклад, перше — це футбол, друге — колекціонування моделей автомобілів.
В акаунті на фейсбуці зазначено, що Ви навчалися в 31 школі м. Києва. Згадуєте ці часи з приємною ностальгією або навпаки, з полегшенням, що це все закінчилося?
У моєму фейсбук-акаунті якось дуже мало інформації. Може, у цьому сенсі я не дуже сучасний *сміється*. Не знаю чому, але не дуже полюбляю користуватися соціальними мережами. Коли треба щось комусь написати, то я використовую. Але як постійний осередок перебування, активні переписки чи дописи, то ні.
Щодо запитання: та ні, чому ж. У принципі, з ностальгією. Навчався нормально, та взагалі клас хороший був, і вчителі. У школі ми після уроків до вечора грали у футбол. Тому в цьому сенсі я про неї нічого поганого сказати не можу, все було дуже добре. Після школи я вже у футбол не грав, і в інституті серед друзів не було тих, хто дуже захоплювався.
А були у Вас такі викладачі, про яких досі пам'ятаєте й згадуєте з теплом?
Була вчителька в перших трьох класах. Ви знаєте, напевно, цю систему: перші чотири класи — це молодша школа, а тоді їх було три. Можу також згадати вчителя фізики Столярова Юрія Олександровича. Крім точних наук, я завжди захоплювався історією. У нас був чудовий вчитель, Добко Олег Іванович. Коли Литва першою з радянських республік оголосила про вихід зі складу СРСР, він нас привітав з цією подією, із початком розпаду Радянського Союзу. Але що цікаво — у нашій школі було два вчителі історії, вони навіть товаришували між собою, але в другого були геть інші погляди — він був затятим сталіністом. І в тих випадках, коли він на уроці в нашому класі підміняв Олега Івановича, ми могли чути зовсім інший погляд на історію. А в цілому – було багато гарних вчителів.
Ви були слухняною дитиною та сумлінним учнем або, навпаки, завдавали клопоту своєю поведінкою?
Ні, я завжди тихий був, не бешкетував. Бувало, ми спільно з товаришами уроки прогулювали за компанію, але так, особисто я нічого такого не творив.
Можете розказати, як Ви проводили свої літні канікули в шкільні роки?
В основному в літній час я подорожував Україною, бував і в інших місцях Радянського Союзу, за кордон тоді ще не їздили. Взагалі, ми жили в одній квартирі з бабусею, дідусем та батьками. Вони працювали, тому, в основному, дитинство з бабусею пройшло, яка, до речі, довго прожила — 97 років. А дідусь — 99 років, тому з ними в мене пройшло не тільки дитинство. Влітку їздили на різні курорти, бази відпочинку, на море. Пам’ятаю Крим, Одеську область...
Тобто, літо переважно проходило не в Києві. Раніше полюбляв і зараз люблю мандрувати. З батьком багато взагалі подорожували Україною. Від нього з’явилась зацікавленість архітектурою, в першу чергу — церквами, монастирями. Об'їздили західну і центральну Україну. Наші родичі жили в Таллінні, тому я там теж бував декілька разів десь у вісімдесятих, дуже мені подобається це місто. Мабуть, друге моє улюблене після Києва. Але вже після розпаду Радянського Союзу я там не бував, якось не довелося. Мені до вподоби кудись їздити, дивитися нові міста. У дитинстві багато бував на морі. Але зараз мені такий відпочинок, пляжний, не дуже цікавий. Більше подобається бачити щось нове, відвідувати різні міста та країни по можливості. Уже як коронавірус і війна почалися, то, звісно, такої можливості не було. Але раніше я при нагоді намагався кудись їздити.
Яким було дитинство в ті часи?
Про дитинство я нічого такого не можу поганого сказати. Нормально жилося, як для дитини, то мені було нормально. Хоч зараз Радянський Союз уже не дуже прийнято згадувати в нормальному контексті, але для дитини, то були нормальні часи. Єдине, що я можу згадати, це листопад 1986 року, я був із батьком на футболі. Матч Динамо — Селтік, було холодно, і я тоді сильно захворів, мав запалення легенів. Я хворів доволі часто, але це єдиний раз у житті, коли опинився в лікарні. Тоді ж не було мобільних телефонів, а батьків до лікарні не пускали, тому отримував передачі й листами обмінювалися. І я тоді з лікарні написав таку записку: «Якщо в нас такі лікарні в країні, то куди ми йдемо?». Так воно й вийшло. Через п'ять років розвалився Радянський Союз. Тобто я по лікарні зрозумів, що тут «кіна не буде» *сміється*.
Це було Ваше пророцтво. Можете розказати трохи про ваших батьків, які спогади, які взаємини були у Вас із ними?
Батько працював у КПІ. Може, це спадково, що я теж викладачем став. На жаль, він помер минулого року від раку. Він усе життя вчився й працював на іншому факультеті. Мама живе зараз у Німеччині, а раніше працювала в інституті автоматики: не знаю, чи існує він зараз хоч у якомусь стані. Батьки розлучилися в другій половині вісімдесятих, проте нормальні стосунки завжди були між ними та між нами. Проблем не було в цьому сенсі.
Розкажіть про останні роки школи. Як готувалися до екзаменів, як склали?
Вчився я добре, але у звичайній, не спеціалізованій школі. До вступу потрібна була ще додаткова допомога, тому я займався з вчителями. Раніше було три екзамени замість ЗНО: математика, фізика та мова. Я закінчив школу зі срібною медаллю, тому складав тільки один іспит — з математики. Він містив п’ять завдань, останнє — найскладніше. Я ніяк не міг зрозуміти, з чого потрібно почати, щоб розв’язати його. У мого сусіда також виникли проблеми з цим завданням. Дивлюсь: у нього помилка чисто технічна, а ідея правильна. Я допоміг йому, він — мені, таким чином я й склав. А фізику я завжди знав гірше математики та і не дуже любив її, але попри це одного разу зайняв третє місце на районній олімпіаді.
Прогули пар, списування, юність у колгоспі та початок шляху в КПІ
Юний Олександр Безносик та присяга на військовій катедрі, 1995 рік.
У який момент Ви остаточно вирішили вступати саме в КПІ?
Як я вже згадував, батько працював тут, а дідусь закінчував його ще перед війною, тому не було таких питань: КПІ чи ні. Тим паче, раніше не було такого, що подаєш п’ять заяв у різні університети. Куди саме вступати вирішувалось спонтанно. Думав про ФІОТ, але через складність туди потрапити вирішив, що САПР, (стара назва спеціальності — прим. ред.), підходить ідеально. Зараз я ні про що не шкодую, усе добре.
Які предмети Вам подобалися за часи навчання?
Можу сказати, що мені більше всього не подобалось, — філософія. Фізику не дуже любив, вивчив на «чотири», мені було достатньо. А ось математику перескладав тричі, щоб отримати п’ятірку. З програмування було мало предметів, більше пов’язаних із електронікою, моделюванням. Усе-таки орієнтація (катедри — прим. ред.) змінилась.
Чи завжди Ви були максималістом у навчанні?
У принципі, так. Червоний диплом я все ж таки отримав, але раніше допускалася якась кількість четвірок.
Які у Вас були взаємини з групою? Ви можете назвати себе компанійською людиною?
Я скоріше «домашня» людина. Брати участь в усіляких сумнівних заходах мені не хотілося, але й на самоті бувати не люблю. На першому курсі сформувалась вузька група з чотирьох людей, так ми потім і збиралися разом, наприклад, щоб зробити розрахункові. Я вступив у 90-му році, останньому, коли студентів відправляли в колгосп для збору врожаю. Плюсом КПІ було те, що вони відправляли своїх студентів у Крим, біля міста Саки. Мені здається, збирати помідори було легше, ніж якщо б ми збирали картоплю. Там ми дуже здружилися з групою: купалися, грали в карти вечорами.
У колгоспі, 1990 рік.
А було таке, що пропускали пари, щоб поспати довше чи банального випити пива з друзями?
Заради сну точно ні. Я на Дарниці живу, а це більше години до КПІ. Взагалі, якоїсь вагомої причини, щоб прогулювати, не було. Може окремі такі випадки були, але зараз і не пригадаю. Уже пізніше, коли став викладачем, кафедра певний час знаходилася на Печерську, туди мені набагато зручніше було добиратися...
До речі, під час захисту лабораторних робіт Ви частенько звинувачуєте студентів у порушеннях правил та норм академічної доброчесності. А коли Ви були студентом, чи не було у Вас таких грішків?
У принципі, я робив усе майже самостійно. Раніше часто практикувалися колективні завдання та лабораторні роботи, тому іноді я міг робити менше, ніж інші. Я завжди кажу своїм студентам, що вони можуть щось списати, але повинні розуміти, що там написано. Тому навіть у таких ситуаціях я знав, що там написано, й розумів, що і як працює.